Ялівщина

ЯЛІВЩИНА:

ЧОТИРИ ТИСЯЧІ РОКІВ ІСТОРІЇ

Лісопарк Ялівщина розташований в північній частині Чернігова. Це унікальний комплекс, що знаходиться на березі річки Стрижень, правої притоки Десни. Сьогодні її загальна довжина складає 32 км, ширина русла коливається в районі 4–5 м. Формування річки почалося близько 11 тисяч років тому період танення льодовика Вюрм. Ширина русла річки в період танення складала майже 1 км. Це добре видно по трасах, одна з яких знаходиться в Ялівщині, а інша на перехресті сучасного проспекту Миру та вулиці Козацької. Перші відомості про річку Стрижень відносяться ще до давньоруського часу, коли вона потрапила на сторінки Лаврентівського літопису під 1078 роком. Утім описи Стрижня відноситься лише до XVIII століття. Опанас Шафонський ще у 1785 році занотував: «Стрижень выходит сего уезда под селом Осняками и прошед уездом Черниговским через город Чернигов всего 26 верст, под оным в речку Десну с правой стороны впала». В той же час Андрій Тарасов згадує, що вода в річці Стрижень на кінець XVIII століття була чистою та придатною для пиття чим і користувалися городяни.

Сам сьогоднішній лісопарк розташовані на східній терасі річки Стрижень,  її висота місцями складає 22–25 м. Вона має досить круті схили, рясно порізана балками та ярами. Саме це місце і уподобали люди більше ніж 4000 років тому назад. Вперше на території Ялівщини археологічні роботи почали проводити наприкінці 1940-х років. Це були експедиції Давида Бліфельда, Олександра Попка. У 1971 р. пам’ятки в Ялівщині обстежила Мотрона Попудренко., а у 1976 році дослідження тут проводив Герард Кузнецов. У 1980-х археологічними розкопками городища і посаду біля нього займався Володимир Коваленко, згодом вони були продовжені Віктором Сохацьким, Ігорем Ігнатенком, Геннадієм Жаровим, В'ячеславом Скороходом.

Перші поселенців Ялівщині були представниками середньодніпровської археологічної культури епохи бронзи, що існувала у ІІ тисячолітті до нашої ери. Ця культура займає територію середнього та верхнього Подніпров'я і басейн Десни в межах України та Білорусі. Представлена вона поховальними пам'ятками в курганах, ґрунтовими могильниками та відкритими поселеннями. В Ялівщині якраз і виявлено поселення цієї культури. Ці поселенці залишили після себе рештки жител плотової конструкцій, що мали прямокутну форму та складалися з двох приміщень, підлога і стіни були зроблені з глини, стеля накривалася соломою або очеретом. Навколо цих жител містилися господарські ями. Представники цієї культури вміли обробляти бронзу та виготовляти з неї зброю й знаряддя праці. Утім все одно в основному, вони використовували кам'яні вироби у якості інструментів. Цікавим був і їх глиняний посуд: горщики та амфори з круглим денцем. Прикрашали ці посуди різноманітні орнаменти із заштрихованих трикутників, вертикальних колонок, горизонтальних смуг. Такі орнаменти покривали повністю весь горщик. Середньодніпровці мали тісні зв'язки з іншими племенами, що проживали на території України, про це свідчать знахідки імпортних прикрас та знарядь праці.

У Ранньому Залізному віці, І тисячоліття до н.е. в межах сучасного лісопарку Ялівщина з’явилися представники так званої милоградської культури. Ця культура існувала більше 700 років і її часто ототожнюють з племенами Неврів, яких згадує Геродот у своїй «Історії». Носіїв цієї культури вважають представниками прабалтського етносу, від якого пізніше пішли сучасні Литовці та Латвійці. Імовірно що саме вони і збудували в Ялівщині на березі Стрижня перші укріплення у виглядів валу та рову. Такі фортифікації були вкрай необхідними, оскільки з півдня завжди існувала небезпека нападів кочівників скіфів.  Про те що Скіфи нападали на милоградські поселення в Ялівщині можуть свідчити знахідки наконечників стріл під час досліджень валу вже згаданого городища.

Милоградці зводили свої оселі з дерева або плоту, іноді обмазували їх глиною. Житло опалювали відкритим вогнищем. Поряд із житлами виявлені і господарські споруди такі як повітки, хліви для худоби, ями для збереження збіжжя. Гончарний посуд їх вирізнявся різноманітністю за формою, але це в основному були кулясті горщики оздоблені на шийці рядочками ямок, «перлин» чи проколів вдавлених пальцями. Більшість знарядь праці виготовлялися з каменя: мотиги, зернотерки, точильні бруски та ін. Також милоградці дуже добре освоїли вертикальний ткацький верстат, про що свідчить знахідки глиняних грузилець, часто орнаментованих. Металевих виробів, не зважаючи на те, що це вже був залізний вік, було дуже-дуже мало. Здебільшого вони представлені мотигами, серпами, ножами, голками, шилами. Іноді під час археологічних досліджень трапляється і зброя: списи дротики та стріли, останні як правило були схожі на скіфські. Загалом милоградська  культура на фоні оточуючі її інших культур раннього залізного віку, виглядала досить скромно, особливо порівняно з царськими скіфами. Сучасні дослідники вважають, що представники цієї культури мали безпосередній вплив на формування перших слов'янських племен.

На зміну милоградцям приходять представники так званої зарубинецької археологічної культури. Під час археологічних досліджень в Ялівщині виявлено декілька їх поселень. Зазвичай вони були невеликі до двох гектарів. Їх житла були представлені у вигляді напівземлянок, що опалювалися відкритим вогнищем. Окрім того, на поселеннях виявлені численні господарські ями глибиною до 1 метра, вогнища просто неба та інші господарські споруди. Одночасно на такому поселенні могли функціонувати від 5 до 20 жител, що були розташовані компактними групами. Посуд зарубинецької культури був ліпний: лощений та грубий. Лощений – використовувався в столових цілях,  в ньому готували та подавали на стіл їжу. Грубий же посуд використовували у якості корчаг для зберігання продуктів. На сьогодні точно невідомо до якої етнічної групи відносилися представники зарубинецької культури. Одні дослідники вважають їх протослов'янами, інші – германцями, треті сходяться на тому, що це був симбіоз або синтез племен місцевого населення з представниками мігрантів з Центральної Європи. Остання думка, на сьогодні в науці є панівною. Як би там не було, але саме на основі зарубинецької культури згодом почнуть формуватися археологічні культури ранніх слов'ян. І це добре видно на прикладі поселень в Ялівщини.

Саме на місці поселень зарубинецької культури на терасах Стрижня виникають поселення київської археологічної культури, що вже безпосередньо відноситься науковцями до ранньослов'янського населення України. Саме на півночі Ялівщини існувало величезне поселення площею понад 20 гектарів, що отримало назву Олександрівка, 1. На території цього поселення чернігівським археологом Олександром Шекуном протягом 1980х 1990-х років досліджено  декілька десятків житлових будинків та декілька сотень господарських ям. Будинки були представлені житлами напівземлянками розмірами від 3,5 до 5 метрів, заглиблених на 1 м. в землю, зі стінами зрубної або каркасної конструкцій. Дах підтримувався центральним стовпом. Відкрите вогнище знаходилося також у центральній частині житла, однак саме в цей час почали з'являтися і печі зроблені з глини.

Серед нововведень того часу, можна відмітити,  що люди почали копати перші колодязі, замість того, що б задовольняти свої потреби у питній воді зі Стрижня. Один з таких  колодязів і був досліджений археологами на півночі Ялівщини. Посуд Київської культури залишається ліпним і також розділяється на кухонний або столовий та грубий, що використовувався для зберігання збіжжя та води. Контактували представники цієї культури з іншими поліськими племенами лісової зони. На ранньому етапі встановлюються зв'язки з  черняхівською культурою V століття, яка ототожнюється з готськими племенами. Від київської культури походить генетично близька їй Колочинська, що безпосередньо асоціюється зі слов’янами. Колочинську культуру у VIII ст. змінила Волинцівська. Сьогодні дослідники сходяться на думці, що це культура слов’ян, які потрапили під вплив Хазарського каганату, і стали предками літописного племені «Сівер» або «Сіверо», більш відомого нам як сіверяни. Імовірно, на межі VIII та ІХ століть, Волинцівське поселення в Ялівщині гине, під час якогось катаклізму або невідомої нам війни. Наступні ж поселення вже з’явилися тут за часів формування Давньоруської держави.

З Х ст. поселення на місці сучасного Валу в Чернігові починає активно розростатися і перетворюватися на місто. Приблизно в цей же час в Ялівщині з’являються поселення, що безпосередньо формували агломерацію Чернігова. Так, на місці закинутих укріплень милоградської культури виникає давньоруська фортеця. На жаль, літопис не зберіг для нас тогочасну назву цього укріпленого населеного пункту. Перші згадки про городище в Ялівщині відносяться лише до XVII ст., але на той час воно вже було давно залишене й жодних укріплень окрім старого валу там не існувало. В праці Опанаса Шафонського «Топографическое описание Черниговского наместничества» зазначено: «В хуторе Ялошине Коллежскаго Ассессора Василия Лизогуба под самым городом Черниговом, на речке Стрижень лажащем. Тут в роще есть остаток маленькаго земляного вала. Может быть, что в нем проживал прежний польский владелец той рощи, Елоцкий прозываемый, а может быть, что он сделан в бывшия моровыя язвы, где жители от оной укрывались».

Городище в Ялівщині розташоване на 23-метровому мисі лівобережної тераси р. Стрижень, на північно-західній околиці Чернігова. Саме по собі городище – невелике, всього 40х40 м. З півночі та півдня воно відрізане від плато двома глибокими ярами. Із західного боку городище обмежене краєм тераси, що виходить на Стрижень і сьогодні активно руйнується з цього боку. Ще 70 років назад, згідно з обмірами археологів того часу, городище було щонайменше довшим на 2-3 м. Штучні укріплення городище має лише зі східного боку. Вони представленні дуже замуленим ровом шириною 10 м та глибиною 1,5 м, а також валом висотою 2,5 м та шириною 8 м. З північного боку також можна побачити сліди ескарпування, оскільки цей край городища був більш пологим. В’їзд на територію майданчика знаходився у північно-східній частині городища по невеликому пандусу шириною до 5 м, або ж безпосередньо з неукріпленого посаду. В давнину поверх земляного валу знаходилася дерев’яна стіна, з якої оборонці фортеці могли вести стрільбу з лука по нападникам. Над в’їзною брамою, імовірно, знаходилася дерев’яна башта.

З півночі та зі сходу до городища прилягає значне за площею неукріплене поселення-посад, обмежене глибокими ярами з півдня та заходу, що утворювали значну перешкоду для атакуючих. Загальна площа неукріпленого посаду та прилеглих до нього поселень ХІІ століття сягає більше 3 га. На такій території могло вміститися не менше трьох десятків дворів, а це значить що населення поселення біля городища складало щонайменше 150 людей, що є значним показником для середньовіччя.

Вірогідно, що городище в Ялівщині за давньоруського часу виконувало роль чиєїсь заміської резиденції або боярських хоромів. Такі заміські двори досить часто згадуються у літописах. Загалом вони були ідентичні замкам середньовічних європейських рицарів, які також аж до XIII століття в більшості своїй були дерев’яними. Для проживання місцевому феодалу не потрібні були потужні укріплення, вистачало невеликої укріпленої площі, де знаходився його будинок, конюшня та споруди для зберігання припасів. Весь його люд і челядь проживали на посаді, під стінами двору. Цей військово-господарський комплекс забезпечував себе усім необхідним сам, а чого не вистачало можна було з легкістю дістати в Чернігові, який був зовсім поруч. Іншою функцією укріплень в Ялівщині, було те, що замок-двір мав контролювати судноплавство по р. Стриджень з північних сільських території сучасних сіл Осняки, Роїще, що в той час забезпечували Чернігів сільськогосподарською продукцією, а також фортеця виступала в ролі форпосту на підступах до Чернігова з півночі. Можна припустити, що двір в Ялівщині загинув, як і більшість подібних йому укріплень, під час буремних подій середини – другої половини ХІІІ ст. Утім, на цьому історія заселення Ялівщини не припинилась.

Хоча поселення на його місці час від часу відроджувалося в XІV–ХVІІ ст., але укріплення вже не відігравали такої ролі, як за давньоруської доби.

Так, під час археологічних досліджень влітку 1994 року на терасі Стрижня в Ялівщині було виявлено житло-напівземлянку, що була датована авторами розкопок XIV–XVI ст. Це свідчить про те, що якась частина населення в неспокійні часи монгольського панування все ж уціліла та продовжувала жити в урочищі. Імовірно, це був невеликий хутір, що складався з однієї або декількох садиб. Утім і він загинув наприкінці XV – або на початку ХVI cт. у вогні. Імовірно, це сталося під час однієї з військових операцій, що в цей період постійно відбувалися між Великим князівством Литовським  та Московією в боротьбі за Чернігів.

У 1618 р. Чернігів потрапив до складу Речі Посполитої. І знову ж після цього відбулося заселення Ялівщини. Згідно з документами XVIII ст. Ялівщина належала Яловицькому, від прізвища якого і походить сучасна назва усього урочища. Йому ж або його нащадкам Ялівщина належала і наприкінці XVII ст. про що свідчить один з універсалів Гетьмана Дем’яна Ігнатовича від 1672 року. У цей період тут знаходився водяний млин, а це значить, що саме в цей час тут і з’явилася перша загата, що утворила штучний став. У XVIII століття Ялівщина перейшла у власність до роду Лизогубів і у другій половині цього ж століття тут знаходився хутір колезького асесора Василя Лизогуба, представника відомого козацько-старшинського роду. У 1816 році про Ялівщину згадує Михайло Марков, зокрема він зазначає: «В северной стороне находится подле города помещищья роща, называемая Елощиною, где находятся остатки не большого вала. Название сие призошло от жившаго тут в Польское владение шляхтича Ялоцкаго». Або ж у 1852 році Микола Маркевич занотував: «Ящовщина, от пана Ялоцкаго, который там жил во времена Польскаго владычества; по названию соседней плотины, яловой, то есть, упраздненной, сохранилось в народе первоначальное имя этой рощи; я говорил о ней, как о народном гуляньи, и упоминая о прежних лотинах по Стрижню; это роща на северной стороне возле города». То ж як видно з опису ХІХ ст. Ялівщина традиційно і тоді використовувалася чернігівцями як місце для святкових гулянь та буденних прогулянок.

З середини ХІХ ст. почалося активне заліснення урочища. Так, тут були висаджені верес, сосна, ялина, черемха та різноманітні кущі. Одним з ініціаторів такої діяльності був член міської думи Василя Нерода. З 1880 р. в Ялівщині збудували насосну станцію для артезіанських свердловин, що наповнювала водогін міста.

У післявоєнну добу, Ялівщину було організовано в міський ботанічний сад. Однак його територія постійно скорочувалася, і вже до 1980-х рр. він перетворився на лісовий заказник. Лише у 2014 р. урочище було реорганізоване в регіональний ландшафтний парк.